Захист прав людини в порядку цивільного судочинства

 Захист прав людини і громадянина в порядку цивільного судочинства

             Починаючи з кінця 40-х років минулого сторіччя, питання судового захисту і його  гарантії знаходили своє відбиття в міжнародно-правових актах про права людини. Так, у ст.8 Загальної декларації прав людини зазначено, що кожна людина має право на ефективне відновлення компетентними національними судами  її порушених основних прав, наведених законом. П.1 ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини  і основних свобод закріплює положення, що кожний має право при визначенні його цивільних прав та обов’язків  на справедливий публічний розгляд справи в розумний строк незалежним  і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Таке ж положення відтворено і в Міжнародному пакті про цивільні і політичні права 1966.       Що ж становить собою право на судовий захист? На думку Єлісейкіна, це можливість вимагати звіт  в своїй поведінці від іншого суб’єкта правовідносин, що відбувається в межах особливого, охоронного за своєю природою правовідношення. На думку деяких інших науковців, це  є надана уповноваженій особі можливість застосування заходів  правоохоронного характеру для відновлення її порушеного права або права, що оскаржується.

В.П.Грибанов виділяв у праві на судовий захист задля розуміння  його сутності три складових: 1.можливість звернення повноважної особи з вимогою про захист порушеного права або інтересу, який охороняється законом, до компетентного органу; 2.можливість користуватися всіма передбаченими законом  правами та гарантіями в процесі розгляду цієї  вимоги; 3.можливість оскарження у встановленому порядку рішення органу по справі, яке уявляється заявнику неправильним.

Е.Гротрайан зазначає, що право на суд містить у собі три елементи: по-перше, право на розгляд спору незалежним і безстороннім судом, якому кореспондується вимога державі належним чином організувати судову систему; по-друге, право  на розгляд в суді спорів про цивільні права, то повинна враховуватися підвідомчість справи судовим органам; по-третє, право на доступ до правосуддя. Стосовно  цивільного процесу з останнього права  прямо випливає  обов’язок держави організувати судоустрій і судочинство з урахуванням  принципу доступності до правосуддя.

            Спеціальним нормативним актом, що регулює питання захисту в порядку цивільного судочинства в Україні та належить до нормативних гарантій, є Цивільний процесуальний кодекс України, у ст.1 якого визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Ст.3 ЦПК  закріплює право  на судовий захист:  кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.

            Слід  зазначити,  що  ЦПК   визначає   категорію справ у ст.15, які розглядаються в порядку цивільного судочинства, а відповідно  особа в залежності від їх виду   може  захистити і відповідні права. Так,  суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо:  1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин;   2) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства;  3) справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу. Однак, законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.  ЦПК вказує,  що суди розглядають  вище зазначені  справи в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

            Окрім  засобів захисту прав людини на національному рівні, особа може захистити свої права і на міжнародному рівні. Так, наприклад, звернутися за відновленням своїх порушених  прав до Європейського суду з прав людини. На думку європейських учених, існує дві групи справ, стосовно яких він розглядає питання доступу до правосуддя відповідно до п.1 ст.6 Європейської конвенції.

            Перша група охоплює справи щодо  опротестування  відмови у праві звернення до суду в процесі розгляду деяких видів цивільних справ національними судами або органами адміністративної юстиції. До другої групи віднесені претензії, висунуті в зв’язку з тим, що обтяжуючі витрати або складні процедури в дійсності роблять процедуру звернення до суду неможливим за всієї  формальної доступності останньої.

Необхідно відзначити, що сьогодні в Україні немає гарантованої державою чіткої системи надання юридичної допомоги у цивільних справах в той час як право на судовий захист  і процесуальні гарантії його реалізації  виступають  головним фактором у забезпеченні  ефективності цивільного судочинства. Між наведеними поняттями існує прямий взаємозв’язок: посилення процесуальних гарантій реалізації  права на  судовий  захист  веде до підвищення ефективності цивільного судочинства, і навпаки,  послаблення процесуальних гарантій  судового захисту, спричиняє ефективності правосуддя. Однак, у ЦПК України  передбачені витрати на правову допомогу. У ч.1 ст.84 даного Кодексу зазначено, що витрати, котрі пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця у галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.

            М.В.Бондарева вказує на наявність  проблем у доступності до судового захисту та його реалізації: забюрократизованість  правоохоронних та судових органів, високий рівень правового нігілізму в суспільстві, високий рівень недовіри громадян до ролі та функцій судової влади, низький рівень правосвідомості «пересічного» громадянина, відсутність механізму «реального» виконання судових рішень, значна тривалість судових процесів (справи розглядаються 2-3 роки, що суперечить принципу розумності строків).

            В жодній країні, незалежно від рівня розвитку судової системи, не вдається уникнути споконвічної  проблеми правосуддя – судової тяганини. Держава зобов’язана так організувати свою судову систему, щоб будь-яка суперечка  про права й обов’язки цивільного характеру й будь-яке карне обвинувачення могли бути розглянуті в розумний строк.

 

 

 

разработано студия Prime